вівторок, 7 лютого 2012 р.

Є. Захаров Час правонападу

Стаття 3 Конституції України декларує, що «Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави». Звідси, зокрема, випливає, що держава, по-перше, має забезпечити умови для здійснення прав людини та основних свобод, по-друге, поважати їх, тобто не припускатися зайвого втручання в їхнє здійснення, і, по-третє, захищати права людини, коли вони порушені, а також відшкодувати завдані порушенням збитки. 
 
Місією правозахисту є, з одного боку, охорона прав людини і основних свобод від експансії держави, захист людини від організованого насильства, яке здійснює держава, а з іншого боку – допомога державі: сприяти їй у виконанні її позитивних обов’язків щодо здійснення, дотримання і поваги до прав людини і вказувати на її бездіяльність, коли відсутні дії щодо захисту порушених прав або створення умов для здійснення прав.
 
Проте що робити правозахисникам, коли стаття 3 виглядає просто знущанням, а влада вочевидь демонструє зневагу до прав людини та брутально тисне на суспільство: порушує Конституцію і закони, принципи верховенства права, громадянські права і політичні свободи, знищує залишки незалежності судів? Коли держава працює виключно на «покращення життя вже сьогодні» своєї верхівки, а до решти українців ставиться з принизливим презирством? Коли держава не звертає жодної уваги на критику і в кращому разі лише імітує співпрацю з громадськістю, а замість діалогу з суспільством як з рівноправним партнером, навпаки, вдається до переслідувань своїх політичних опонентів і протестних громадянських рухів, намагаючись залякати їх, використовуючи для цього правоохоронні органи?
 
Тоді правозахист має переглянути свою місію і перетворитися на правонапад.

Немає коментарів:

Дописати коментар