неділя, 24 травня 2015 р.

ОЧИМА НОВОСПЕЧЕНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ОФІЦЕРШІ (ч. 3)

Етап третій - "Завершення урочистостей" - розпочався дзвінком будильника о шостій годині, що в ідеалі мало означати наступне: "молодому офіцерові ЗСУ пора енергійно зіскочити з ліжка, щоб після освіжаючого комплексу вранішньої гімнастики добряче поснідати і з ентузіазмом вирушити до місця служби".
Коханий трохи поскиглив, поквилив і якось спромігся пояснити, що йому на сьогодні "дозволили вихідний".



Я боязко відхилила двері кухні і зазирнула у щілину... Все виглядало не аж так страшно, як уявлялося: постраждав лише стіл і все те, що на ньому було. Також наче бракувало стільців, але за мить я побачила останки одного стільця під останками столу, а ніжки другого перекошено стирчали з-за холодильника.
Те тіло, що вночі заснуло мордякою на столі, тепер вже спало "валетом" з другим тілом, яке я ще з вечора охрестила Рудим. А наш Котяра тепер лежав упоперек обох: головою на грудях Рудого, а дупу примостив на животі Здорованя.
    
    - Панове офіцери! - тихенько покликала я (Рудий підвів голову і роззирнувся довкола, не до кінця розуміючи, де він знаходиться), - а вам не пора на службу? Вас там начальство лаяти не буде?
   
   - Щас піду до камбата, доложусь і попрошу у нєго на сьогодні вихідний! - підводячись з підлоги випалив Рудий, встав на ноги, акуратно обминув мене і рішуче пішов у коридор, де вмить знайшов туалет.
Я делікатно повернулася до кімнати. За хвилю в двері тихенько постукали. Я відхилила їх і Рудий прошепотів крізь щілину:
    - Камбат дозволіл мнє і лейтенанту сєводня повний вихідний, а капітану нада вєчєром заступать в наряд, но ето аж в шесть.
Я розсміялася:
    - А що, комбат вже у нас в туалеті на службу вийшов?
Рудий осудливо подивився на мене, і... підморгнув:
   - Так я і єсть... цей самий камбат. Прямий і безпосередній начальнік Вашего чоловіка! - і зник за дверима. Я зібралася і, переступаючи через руїни розгромленого вночі коридору, вийшла з квартири.

Фінал неподобства (воно ж Післямова)

"Опельок" стояв на звичному місці. Через бічне скло на задньому сидінні виднілася чоловікова мобіла; дверцята замкнені (де ж ключі?..).
Забігла до подруги і взяла черговий "шматочок роботи" (працюю фрілансером, вдома). Коротко (за якісь півгодинки!) за кавою описала все, що скоїлося за ніч в моїй колись спокійній крихітній молодій родині...І невдовзі, докупивши в магазині хліба, ковбаси, яєць, сиру та три пляшки пива, повернулася додому.

Відчинивши вхідні двері, не повірила очам: все стояло і висіло на своїх місцях. Наче й не було тих "ДТП" серед ночі; вішак стояв на місці і робив вигляд, наче це не через нього я перелазила годину тому, виходячи з хати. Навпаки, верхню полицю вішака гордо прикрашала шеренга з трьох формених кепі: рівнесенько так, в шерензі, мов по команді "струнко!". Одяг був розсортований і висів строго по ранжиру.
Вішаючи ключі на гачок, помітила на сусідньому гачку ключ від машини: його прикрашав блискучий брелок з написом "Тернопіль".

...Серед кухні за цілісіньким столом на абсолютно цілих стільцях сиділи троє. Ті самі.
Під стіною мій коханий і чисто поголений (!) лейтенант стражденно допивав рештки розсолу з 3-літрового бутля з консервованими помидорами. На балконі Здоровань-капітан говорив з кимось по "мобільному".
Поруч із чоловіком, рудий командир батальйону з гранчаком у руці привітно посміхався до мене "від вуха до вуха". Теж був чисто поголений, пахло чоловіковим одеколоном. Він усміхався так, наче насміхався - нахально і весело, а навколо шиї в нього... (і досі страшно згадати!) якось нерухомо і неприродньо... була обкручена руда тушка нашого Котяри... 

З переляку я скрикнула, і мені перехопило горло. А кіт здригнувся всім тілом - теж із переляку - подивився на мене п'яним мутним поглядом і знову відключився, не міняючи пози "коміра".

Я відсапалася і заходилася сварити всіх трьох:
     - Що з котом зробили, нелюди?!
Комбат розсміявся:
    - Спокійно, це ж только валєр'янка! Ваш чоловік поклялся больше не пить, а нам із капітаном для похмєла третій патрібен...

З балкону на мій галас зайшов Здоровань. Подивився на нас, і я вперше почула сиплий голос цього похмурого капітана:
     - Так, лейтенант, я шось не пойняв: а хто в тебе в хаті главний?
Я аж закипіла! Спочатку хотіла розповісти анекдот про українку, яка вийшла заміж за узбека (ну, той, старий-бородатий, про тюбетейку), але зробила інакше: рвучко витягла з-під шафи брезентову протигазну сумку, а з неї - зморщені, понищені і драні рукавички. Тицьнула їх капітанові прямісінько під носа:
     - Ти! Як там... Вас... Понюхай! Чим пахне?!

Капітан від несподіванки відсахнувся, але і справді принюхався:
     - Соляра. Точно. ДТ. А тут,.. - тицьнув пальцем у пересохлу брудну шкіру рукавички, - ...кажецця, мазут чи шо...
     - Капітане, я в цих рукавичках на Майдані "коктейлі" до пляшок наливала, багато, пляшок, на морозі. Розумієш?!. А оцей хлопець ті "коктейлі" до барикад ящиками на горбі тягав, через вогонь... Ми на Майдан разом, удвох приходили і разом звідти йшли. Ти ще й досі не "пойняв" - хто із нас у хаті главний?!

Перевела дух і торкнула його за дебеле плече:
     - А Ви де тоді були, пане капітане? Тільки - чесно!..
Він винувато глипнув знизу якимось беззахисним поглядом:
     - У Криму. Я в Криму тоді служив...

Я заходилася готувати їм пристойний сніданок. На великій пательні засмажила розкішну "королівську яєшню" з зеленню і тертим сиром. А сама при цьому кисло думала про те, що по-ідіотському перепаскудила Коханому його офіцерську кар'єру. На самісінькому "старті"...
Але вийшло навпаки!

Після сніданку, подрімавши - як ті штірліци - хвилин 20-25, комбат із капітаном пішли. Вже у дверях капітан раптом зупинився, вибачився за все, подякував теж за все і раптом попросив: "Слухай, допоможи мені знайти дружину! Я вільний і бездітний. Тільки знайди мені таку, щоб була, як ти..."

*   *   *

...Колишня дружина капітана Віталія - донька відставного російського моряка - принципово відмовилася покинути Крим. А Віталій перевівся назад, в Україну, і одразу ж "транзитом" попав в АТО. Воював під Амбросіївкою, отримав важку контузію і так попав у полон. Йому пощастило, бо за тиждень його обміняли на "деенерівця". Потім довго лікували в госпіталі. Живе в гуртожитку. По очах видно, що дуже самотній. На службі командує учбовою ротою, в якій служить мій чоловік. Обидва вони - підлеглі майора Віктора (Рудого-блакитноокого). 

А Віктор теж перебивається в одній кімнатці з Віталієм. Дружина з сином - у Черкасах, живуть у родичів, мають статус біженців. Своїх батьків майор не встиг вивезти  з Лугандонії - вони залишилися вдома, в Горлівці. Остання звістку передали ще взимку. З тих пір про них нічого не вдається дізнатися. Від сусідів була звістка, що вони кудись переселилися, бо будинок сильно постраждав від "градів". Віктор постійно пише рапорти, що його відправили в АТО, бо надіється знайти батьків.

"Алкоголіки і негідники?" :) 
...Як було насправді. 

В часі того знаменитого "обмивання" на галявині мій напитущий чоловік, зрозуміло, "відключився". Не знаючи, що він не вміє випивати, Віктор з Віталієм перелякалися за нього і взялися доставити його мені "прямо в руки". На всі гроші, що були в кишенях, вони "орендували" аж із Києва (!) спеціального "водія-дублера". А вже коли поставили нашого "опелька" біля під'їзду, то виявили на задньому сидінні забуту невідкорковану пляшку горілки. З полегшенням і "почуттям виконаного обов'язку" хлопці вдули ще і її - на порожні шлунки. Після цього взяли мого лейтенанта попід руки - для "останнього ривка" на 4-й поверх. А дорогою й самі "попливли" :)

Вони просто вже розучилися і відвикли "гульбенити по-козацькому", бо не мають на це ані грошей, ані часу. Зарплатня - 4 тисячі без можливості підзаробітку. Служба - "ненормована", зрання допізна: це я вже встигла відчути на своєму сімейному житті. Готують фахівців для фронту 10 годин на день, без вихідних. В країні - війна...


Київська Невістка

Немає коментарів:

Дописати коментар