четвер, 27 квітня 2017 р.

Помер Віталій Калиниченко

Помер Віталій Васильович Калиниченко – член Української Гельсінкської групи з 3 жовтня 1977 року. 
Народився Калиниченко 31 січня 1938 року в селищі Васильківка Дніпропетровської області. Помер 27 квітня 2017 року у Вашинґтоні, США. 
У 1960-64 рр. Віталій навчався в Київському інституті народного господарства, продовжив навчання в Ленінґраді. Інженер-електрик, економіст.
Під час навчання Калиниченку запропонували стежити за іноземними студентами. Не бажаючи стати "стукачем", вирішив утекти з СРСР. Своїми планами поділився зі студентом з Гани, який видав їх КГБ.

Заарештований у вересні 1964, але в січні 1965 звільнений.
1965-66 працював старшим інженером Всесоюзного проектно-технічного інституту енергетичного машинобудування в Ленінґраді.
20.07.1966 при спробі перейти радянсько-фінський кордон заарештований. В Інституті судової психіатрії ім. Сербського визнаний психічно здоровим. 12.01.1967 Мурманським обласним cудом засуджений до 10 р. таборів суворого режиму за звинуваченням у "спробі зради Батьківщини", ст. 64 п. "а", ст.ст. 40, 15 КК РРФСР. Карався в сел. Барашево Теньгушовського р-ну Мордовії, табір ЖХ-385/3. Переведений 13.06.1972 р. до табору ВС-389/36 у сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. Брав активну участь у боротьбі за статус політв’язня, за поліпшення умов утримання в’язнів. На початку 1974 разом з групою політв’язнів відмовився від радянського громадянства.
24.11.1974 Калиниченко надіслав заяву Президії Верховної Ради СРСР (копію адресував Комісії з прав людини ООН), у якій писав, що судили його не за спробу перейти кордон, а за політичні переконання, і цитував з вироку: "не згоден з суспільним і політичним ладом", "намагався вчинити втечу за політичними мотивами". Вимагає: 1) привести умови його утримання під вартою у відповідність зі статусом політв’язня; 2) скасувати вирок; 3) надати можливість представникам ООН та інших міжнародних організацій перевірити підстави його звинувачення й засудження, а також умови його утримання під вартою. Якщо перша умова не буде виконана, він все одно буде дотримуватися Статусу політв’язня.
1975 переведений у Владимирську в’язницю.
Улітку 1975 Калиниченка почали возити по лікарнях: місяць у психбараці в Мордовії, місяць – в Інституті ім. Сербського в Москві, три місяці – у психіатричній лікарні м. Сичовка Смоленської обл. (ЯО-100/5). За місяць до звільнення повернули до табору в Кучино. До кінца лютого 1976 утримували на карантині, а потім перевели в табірну лікарню, звідки й звільнили 19.03.1976.
Оселився Калиниченко на батьківщині, в селищі Васильківка Дніпропетровської обл., перебував під адміністративним наглядом, працював інженером-економістом на консервному заводі аж до нового арешту.
З 3 жовтня 1977 року Калиниченко – член Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод. 
17 – 27 жовтня 1977 року тримав голодівку, домагаючись виїзду з СРСР. 23.10.1977 відіслав до Верховної Ради УРСР відмову від радянського громадянства, свій паспорт, військовий квиток і диплом про вищу освіту.
12.12.1977 у Калиниченка проведено обшук у зв’язку з арештом Левка Лук’яненка. 18.12.1977 підписав Звернення членів УГГ до Бєлградської Наради на його захист.
07.04.1978 Калиниченка заарештували на 2 тижні за "хуліґанство", яке виявилося у відмові піти на збори, де мав обговорюватися проект Конституції УРСР. З цього моменту влада збирає заяви односельчан, які ніби-то "просять відмежувати” їх від Калиниченка.
Звільнений з роботи. Не міг улаштуватися навіть на некваліфіковану роботу, у зв’язку з чим 07.10.1979 тримав голодівку. У заяві Дніпропетровському обкому КПУ пропонував зареєструвати його як безробітного і надати матеріальну допомогу.
2.11.1979 йому увосьме продовжений термім адміністративного нагляду. Йому знову оголосили попередження за Указом ПВР від 25.12. 1972 і примусили забрати заяву про відмову від громадянства та вимогу дозволити еміґрувати. 29.11.1979 Калиниченко заарештований як член УГГ за звинуваченням в "антирадянській агітації й пропаганді". У січні – лютому у справі Калиниченка відбулися обшуки і допити в Києві, Харкові, Чернівцях, с. Лукашовому Дніпропетровської обл. 18.05.1980 Дніпропетровським облсудом засуджений до 10 р. таборів особливого режиму і 5 р. заслання за ст. 62 ч. 2 КК УРСР з визнанням особливо небезпечним рецидивістом. Із Дніпропетровського СІЗО спрямований відбувати термін у ВТК-10 Дубравлагу, Мордовія.
З 10.10.1980 термін відбував на дільниці особливого режиму колонії ВС-389/36-1, сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. Після серії карцерів 15.10.1981 за спробу передати на волю заяву протесту Калиниченко ув’язнений на рік у камері-одиночці.
20.01.1983 Чусовським судом за активну участь в акціях протесту в таборі переведений на 3 р. в Чистопольську тюрму, Татарська АРСР, УЭ-148/ст. 4, після чого його повернули в Кучино.
08.12.1987 у зв’язку з ліквідацією кучинської колонії переведений до ВС-389/35, ст. Всехсвятська, звідки звільнений 18.04.1988.
Жив у Васильківці, потім у Харкові.
6.04.1989 виїхав у США, проживав у Вашинґтоні. Востаннє відвідав Україну в серпні 2008 року. Останніми роками тяжко хворів. 
Указом Президента України від 8.11. 2006 за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод нагороджений орденом «За мужність» І ступеня.
Олесь Шевченко

2 коментарі:

  1. З десяти членів-засновників залишились троє (Левко Лук'яненко,Микола Маринович, Матусевич), з учасників - Василь Овсієнко, Вінс, Малинкович, Ольга Гейко, Ребрик, Юрій Шухевич, Микола Горбаль, Йосип Зісельс, Олесь Шевченко, Богдан Горинь, а також іноземний член групи естонець Март Ніклус.

    ВідповістиВидалити