Історичний огляд бою.
29 січня 1918 року, поблизу залізничної станції Крути (зараз на межі Борзнянського і Ніжинського районів Чернігівської області) українські військові та добровольці Української Народної Республіки (УНР) призупинили наступ більшовицьких військ під проводом Михайла Муравйова на столицю УНР – Київ. Їхній подвиг допоміг врятувати молоду українську державність, надавши можливість евакуювати уряд УНР і продовжити мирні переговори, які завершилися укладенням Брест-Литовського миру з Центральними державами (військово-політичний блок Німецької імперії, Австро-Угорської імперії, Болгарського царства і Османської імперії), що означав міжнародне визнання української незалежності. Подвиг Героїв Крут став символом героїчної і жертовної боротьби за незалежність України.
У зв’язку з непідготовленістю Центральної Ради УНР до вирішення питань формування армії незалежної України в силу різних причин, військове будівництво українських Збройних Сил того часу було занедбане. Тисячі досвідчених і обстріляних вояків-українців колишньої російської імператорської армії, які мали великий бойовий досвід здобутий на фронтах Першої світової, після розвалу фронту «розходились» по домівках. В Російській імперії до складу якої входили і українські землі відбулась Лютнева революція та Жовтневий переворот більшовиків. В Києві утворена Центральна Рада і проголошено створення Української Народної Республіки, а на селі в цей час почали ділили землю поміщиків, тому солдат «спішив» у рідне село чи хутір щоби «встигнути» до розподілу.
Тому в силу цих причин захищати Україну від агресивного початку «гібридних» бойових дій більшовицької Росії довелося юнкерській та студентській молоді.
Особливістю бою під Крутами є те, що в ньому на захист Української Народної Республіки добровільно стали курсанти (юнкери), київські студенти та гімназисти старших класів українських гімназій.
На підкріплення українських військових частин, які планово відступали з під Бахмуту на залізничну станцію Крути було направлено курінь (батальйон) Першої Української юнацької школи (за дореволюційною термінологією – юнкерського військового училища) імені гетьмана Богдана Хмельницького у складі чотирьох сотень (рот). У загальній кількості юнкерський курінь налічував 400–450 юнаків при піхотному стрілецькому озброєнні (гвинтівка Мосіна зразка 1892 року – калібру 7.62 мм) та 20 старшин (офіцерів) озброєних особистою холодною та вогнепальною зброєю (офіцерська шабля, револьвери та пістолети систем які використовувались у період Першої світової війни).
До юнаків школи приєдналась перша сотня (116 осіб) із складу добровольчого Помічного Студентського куреня Січових стрільців, створеного із студентів молодших курсів Київського університету Святого Володимира (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка), новозаснованого Українського народного університету та учнів двох старших класів 2-ї Української імені Кирило-Мефодіївського братства гімназії. Переважна більшість студентів та гімназистів не мала достатньої військової підготовки. Стосовно юнкерів треба зауважити що вони добре знали теорію і готувалися стати в майбутньому офіцерами, тому рівень їхньої вогневої підготовки був досить високим про це відмічали згодом навіть противники. Настильність і влучність кулеметного вогню українців не витримували більшовицькі підрозділи, які атакували в центрі позиції вздовж залізничної колії що вела на станцію Крути.
З важкого стрілецького озброєння в українських підрозділів було 16 станкових кулеметів системи Максима (калібру 7.62 мм), артилерійське озброєння складалось з однієї трьохдюймової гармати (76 мм) установленої на залiзничну платформу блінтовану мішками з піском. До курсантів юнацької школи, студентів і гімназистів приєдналося ще близько 80 добровольців із підрозділів місцевого Вільного козацтва з міста Ніжина та околиць («Курінь Смерті»). Щодо бронепотягу, який брав участь з боку українських військ, то це була звичайна відкрита платформа з паротягом (з’явились такі імпровізовані бронепотяги вперше під час англо-бурської війни, але були вимушеним вогневим пересувним артилерійським засобом на залізниці у бурів). Артилерійські системи (польові гармати з колісним лафетом) розташовувались у таких імпровізованих бронепотягах на звичайній залізничній вантажній платформі прикриті мішками з піском у вигляді бруствера замість броні і не могли протистояти штатним броньованим вагонам у яких розташовувалась артилерія в броньованих баштах і казематах корабельного типу. Штатні серійні броневагони мали і пости управління артилерійським вогнем з приладами (дальномірами і ін.) та загальним телефонним зв’язком між артилерійським постом управління, і баштами та відділенням машиніста бронепотяга. В Російській імперії такі штатні бронепотяги випускались на військових заводах (Путіловський у Петербурзі, «Мастерских 9-го железнодорожного батальйона железнодорожных войск Русской императорской Армии» і ін..тощо). А от імпровізовані бронепотяги у період Громадянської війни в Росії 1917-1921 років виготовлялись в різних майстернях залізничних депо і використовувались, як військами білих сил так і червоних. У арміях УНР та ЗУНР також відомі історичні випадки застосування цих нештатних імпровізованих бронепотягів – бій за станцію Крути у січні 1918 року, один з таких.
Проти українських підрозділів на станції Крути наступали три групи більшовицьких військ – Єгорова, Берзіна та Кудинського під безпосереднім керівництвом колишнього підполковника царської армії Муравйова.
В більшовицькій Росії на початок 1918 року повним ходом іде формування нової армії. До її створення залучають кадрових військових колишньої імперії. Багато офіцерів старої армії стали на бік червоних (у червоній армії було до 28%, у білому русі — 40%, а не приєднались 32% офіцерського корпусу колишньої царської армії і флоту). Окрім суто піхотних, артилерійських і кавалерійських частин, у корпусі Муравйова який безпосередньо вів наступ на Київ через станцію Крути та входив до військового формування «Красные силы Юга России» під командуванням Антонова-Овсієнко були загони матросів Балтійського флоту, робітничої гвардії, артилерійські батареї і бронепотяг, але вже з революційним екіпажем (на озброєнні— дві трьохдюймові гармати та кулемети системи Максима ). Судячи з сучасних історичних даних, кількість військ Муравйова була у межах 6 000-ти тисяч чоловік, але ті його війська що діяли під Крутами обчислюються кількістю близько 4 000 тисяч.
Їм протистояв лише посилений курінь (по значенню це батальйон) української піхоти, сформований з юнкерів та студентів, вільних козаків з «Куреня смерті» та артилеристів кількістю до 500 осіб.
Найавторитетнішим джерелом опису бою під Крутами є звіт командуючого військовою частиною (зведеного куреня українців в Крутянському бою) сотника Аверкія Гончаренка (згодом полковник Дієвої армії УНР, вцілів в горнилі Визвольних Змаганнь 1917-1921рр і воював в часи Другої світової в дивізії СС «Галичина») він зокрема описує що група підрозділів червоних під командою Ремньова при підтримці артилерійської батареї розпочала наступ в центрі, але понесла великі втрати від кулеметного вогню українців.
Справжнім героєм бою під Крутами став уродженець Луганщини, 25-річний командир сотні 1-го Українського козацького полку імені Гетьмана Богдана Хмельницького, підпоручик Семен Лощенко, який ще незадовго перед тим був викладачем математики в Київській реальній школі.
Під сильним ворожим обстрілом, разом із чотирма іншими артилеристами які знаходились під його командою він влучно і швидко вів вогонь з єдиної гармати імпровізованого українського бронепотяга, не даючи змоги російським більшовикам розбити високий залізничний насип і перервати зв’язок між українськими загонами по обидва боки залізниці (юнкерами школи ім..гетьмана Богдана Хмельницького на лівому фланзі української позиції і студентами-добровольцями Помічного Студентського куреня Січових стрільців, які вели бій з правого боку залізничного насипу). Його називали незрівнянним артилеристом, людиною великої відваги і “правдивим героєм бою”.
Вже при першому погляді на схему бою (складену пізніше учасником бою сотником С.Горячком) стає зрозумілим, що Муравйов здійснював задум обхвату українських військ, скориставшись нешироким фронтом оборони та природними даними театру воєнних дій (ліс на правому фланзі українців). Завдяки фанатичній впертості матросів у центрі, а пізніше мобільності артилерійського вогню бронепоїзда червоних в тил українців, що підійшов з боку Чернігова і артилерійської батареї при величезній перевазі в кількості артилерійських стволів і живої сили, слабкій інженерній підготовці української позиції (практично її майже не було), браку вогневих засобів і боєкомплекту в українців. Муравйов зумів витіснити зі станції Крути, але не перемогти і розбити українські підрозділи. В одному з радянських видань 1954 року комісар «Замоскворецкой Красной Гвардии» Моїсєєв учасник бою з боку червоних, згадує що крутянці: « - упорно сопротивлялись и даже разобрали железнодорожные пути, пришлось их восстанавливать под огнем…».
Отож своєю жертовною обороною і втратою особового складу українські юнаки дали можливість виїхати всім державним установам УНР з Києва, а також знекровили передовий ударний корпус червоних, ускладнивши йому подальше просування територією України.
Після запеклого багатогодинного бою, користуючись присмерком, українські сили організовано відступили зі станції Крути до своїх ешелонів. Юнаки-юнкери вели бій грамотно, все ж таки вони вчились на майбутніх офіцерів, а їхній командир Аверкій Гончаренко кадровий офіцер старої армії, ветеран окопної війни 1914-1917 років, тому вони вправно винесли з поля бою не тільки зброю й амуніцію, але й поранених та вбитих товаришів. Але 27 студентів та гімназистів, які знаходилися у резерві, під час відступу сплутали при нічному орієнтуванні вогні станції Крути, захопленої вже більшовиками з вогнями освітлення які були біля ешелону, що мав при відступі забрати українські підрозділи для руху на Київ – потрапили у полон. Більшість з них після нелюдських тортур були закатовані із звірячою жорстокістю – врятуватися пощастило одиницям.
Тіла загиблих героїв були перевезені до Києва і поховані на Аскольдовій могилі – старовинному кладовищі на Дніпровському схилі пізніше. Від часу відновлення державної незалежності України у 1991 році щороку біля цієї могили, а також на місці бою під Крутами 29 січня відбуваються заходи пам’яті.
Останнім учасником бою під Крутами вважається юнкер 1-ї Української юнацької школи імені Б. Хмельницького Матвій Данилюк, який дожив до відновлення Незалежності України. Він помер у 1994 році на 103-му році життя.
P.S. Фактичні втрати українських військ під Крутами були такими:
Студентська сотня: забитих у бою — 10-12; розстріляних та замордованих — 29; поранених — 30-35; полонених — 7.
Разом: 76-83 вбитих і поранених студентів та гімназистів.
1-ша Українська військова школа:
забитих — 8-10; поранених — 25-30.
Разом: 33-40 вбитих та поранених юнаків.
(33-40 вбитих та поранених з чотирьох сотень юнкерів які складались з 400-450 чоловік при такому напруженому цілоденному бою підтверджують їхній хороший вишкіл).
Втрати «Куреня Смерті» та вільних козаків невідомі.
З числа загиблих та розстріляних студентів і гімназистів відомі прізвища лише 20. Це студенти Українського Народного університету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сірик, Омельченко (сотник); студенти Київського університету Св. Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андріїв; гімназисти 2-ї Кирило-Мефодіївської гімназії Андрій Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич (з 6-го класу), Григір Пінський (галичанин родом з Тернопільщини), Іван Сорокевич (з 7-го класу), Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич (з 8-го класу).
Втрати більшовицьких військ під Крутами були значними, але точна цифра невідома ( деякі дослідники подають чисельність втрат більше ніж у 370 чоловік, але документального підтвердження точності цих втрат не має).
1-ша Українська військова школа ім. Б. Хмельницького та рештки Студентської сотні відступили до станції Бобрик, де 30 (17) січня 1918 р. з'єдналися з Гайдамайцьким кошем Слобідської України Симона Петлюри.
За матеріалами:
Крочак Ігор. «Про Крути нам не забути»: https://maidanua.blogspot.com/2016/01/blog-post_26.html…
Тинченко Ярослав. Українські збройні сили березень 1917 р. – листопад 1918 р. (організація, чисельність, бойові дії): наукове видання. – К.: Темпора, 2009. – С. 81-86
«Військово-історичний календар 2020»: Міністерство оборони України,
науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України – К.: 2019.
Немає коментарів:
Дописати коментар