Про це повідомив журналіст та історик Вахтанг Кіпіані.
"Ми були дуже близькі. Останні роки пан Василь хворів. На цьому тижні ми обговорювали з його племінниками переведення в краще місце для реабілітації та лікування. Це була велика і дуже скромна людина, подвижник, яких одиниці на мільйони", - написав Вахтанг Кіпіані.
Василь Овсієнко народився 8 квітня 1949 року у селі Ставки на Житомирщині.
Після закінчення в 1966-му школи працював у колгоспі, в 1967 — літературним працівником районної газети. У 1967–1972 роках навчався на філологічному факультеті Київського університету.Навесні 1968 року виготовив декілька фотовідбитків трактату Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", інтенсивно розповсюджував український самвидав у середовищі студентів. 1972 допомагав Василеві Лісовому та Євгенові Пронюку видати "Український вісник".
З серпня 1972-го Овсієнко працював учителем української мови та літератури на Київщині, де написав статтю "Добош і опришки, або Кінець шістдесятників", робив записи літературного характеру, які пізніше були використані слідством для шантажу психіатричною експертизою.
Заарештований 05.03.1973 за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ст. 62 ч. I КК УРСР) у формі розповсюдження літератури самвидаву. 06.12.1973 разом із Пронюком і Лісовим Київським був засуджений до 4 років позбавлення волі в таборах суворого режиму. У мордовських таборах брав участь в акціях протесту.
Звільнившись 05.03.1977, жив під адміністративним наглядом у рідному селі і працював у колгоспі художником-оформлювачем. Підтримував листовні зв'язки з політв'язнями та їхніми родинами. Його інформація про події в мордовських таборах була опублікована в "Хронике текущих событий" і використана Українською Гельсінкською групою.
18.11.1978 затриманий міліцією у зв'язку з приїздом до нього члена УГГ Оксани Мешко та Ольги Бабич-Орлової. Пояснення давати відмовився, за що міліціонер вульгарно вилаяв його і виштовхнув із сільради. Овсієнко подав на міліціонерів і кагебіста в суд, унаслідок чого проти нього самого 01.12 було порушено кримінальну справу за звинуваченням у вчиненні насильницького опору. 07–08.02.1979 засуджений до 3 років позбавлення волі.
Відмовився свідчити у справах Левка Лук'яненка, Миколи Матусевича, Гелія Снєгірьова, Василя Стуса, Дмитра Мазура, на захист останнього подав заяву в КГБ. 09.06.1981 майор КГБ Чайковський оголосив Василю Овсієнку про порушення проти нього справи і запропонував написати "покаянну" статтю в газету з осудом діяльності УГГ. Овсієнко відмовився брати участь у розслідуванні, за що був засуджений Житомирським обласним судом 23-26.08.1981.
Карався в таборі особливого режиму в селі Кучино Чусовського р-ну Пермської області. Брав участь в акціях протесту. Без клопотання помилуваний указом ВР СРСР від 12.08.1988 року. Менше як за добу, літаком, спецконвоєм допроваджений у Житомир і був звільнений 21 серпня.
Працював у рідному селі художником-оформлювачем, бо до роботи вчителем не допустили. У вересні 1988 увійшов до Всеукраїнської координаційної ради Української Гельсінкської Спілки, 16.07.1989 обраний головою її Житомирської філії. 30.04.1990 призначений секретарем Української Республіканської партії з видавничих справ. З 01.05.1997 до 29.04.2001 – заступник голови Республіканської Християнської партії. З 1990 — співголова Українського комітету "Гельсінкі-90".
Василь Овсієнко також був учасником експедиції з перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого і Юрія Литвина в листопаді 1989-го, член Ради Музею історії політичних репресій "Пермь-36", що в Кучино.
З червня 1998 – координатор програми Харківської правозахисної групи, поповнював електронний архів ХПГ біоґрафічними довідками та інтерв'ю колишніх політв'язнів.
1996 вийшла книжка нарисів-спогадів Овсієнка "Світло людей". Автор низки публікацій про репресії і правозахисний рух. Співупорядник разом з Євгеном Захаровим 4-томного видання матеріалів Української Гельсінкської групи. З 1999 року організовував експедиції на Соловецькі острови та в урочище Сандармох.
12.01.2000 року Овсієнку присуджена премія ім. В.Стуса за публіцистику, 17.03.2006 – премія ім. Івана Огієнка в номінації "Громадська діяльність". Також був нагороджений орденом "За заслуги" ІІІ ступеня, орденом "За мужність" І ступеня та орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.
Немає коментарів:
Дописати коментар