В одному з мальовничих урочищ с. Лішня Кременецького району понад століття тому діяло лісництво, де висадили алеї модрин і лип. Нині про це нагадують хіба дві старі липи. А ще люди йдуть сюди, щоб напитися чи обмитися водою із джерела Святої Анни. Незадовго до російської навали на українські землі в цій зоні відпочинку мали намір облаштувати оздоровчий дитячий табір. Навіть фундамент каплички задля цього заклали. Але Україну сколихнула Революція Гідності, північний сусід окупував Крим і з війною прийшов на наші східні простори. Україна стала називати імена новітніх Героїв. Уже п’ятий рік точиться кровопролиття. За цей час тисячі найкращих українців загинуло, захищаючи рідну державу від ворога.
«Вони – наші янголи»
Андрій Любунь – священик Української православної церкви Київського Патріархату. Вже понад двадцять років несе людям слово Боже. Він – настоятель храмів у селах Лішня та Куликів Кременецького району. Щойно вибухнула російсько-українська війна, отець наготував тушкованої свинини й разом з волонтерами з Хмельниччини поїхав на схід до українських воїнів. Відтак почав часто сюди приїжджати і до бійців добровольчих батальйонів, і до військовослужбовців ЗСУ з матеріальною допомогою та духовною опікою: сповідав їх, причащав, благословляв, навіть вінчав, словом, виконував місію капелана. Не раз потрапляв під обстріли, був на передовій. Зрештою, о. Андрій і донині навідується на позиції до оборонців української землі.
«Дуже там цінять спілкування, а ще, коли людині довіряють, такі розмови інколи кращі за гостинці, – мовить священик. – Хлопці зі зброєю бачать кожного наскрізь. Якщо ти – ледар, нечесний, тебе не приймуть, хоч золотом обсипай. На фронті розрізняють лише чорне та біле. Сірого немає. Хіба є сіра зона».
У зоні мальовничій, що в с. Лішня, о. Андрій тим часом вирішив спорудити капличку, підмурівок якої заклали ще мирного часу. Але не просто капличку, а капличку-пантеон Героїв, на стінах якої встановлюють гранітні плити з іменами всіх полеглих у російсько-українській війні. Торік її освятили та урочисто відкрили. Тут буде духовний центр, а в серпні організували першу Всеукраїнську прощу «Щоб пам’ятали!» для родин загиблих військовослужбовців і ветеранів бойових дій.
На думку о. Андрія, капличка-пантеон – не лише пам’ятний знак, а насамперед живе місце для молитви та постійного спілкування з тими, хто відійшов. Бо ж бійці, які повернулися із зони бойових дій, поминають своїх побратимів, мов живих. Кажуть: «Допоки війна не закінчилася, вони для нас живі й нам допомагають, вони наші янголи».
Син чернігівця Миколи Шанського – Андрій служив у Національній гвардії України, мав звання капітан. Білий світ він уперше побачив у пологовому будинку на Донеччині, де тоді проживали його батьки. Але доля розпорядилася так, що там, де Андрій народився, він і прийняв героїчну смерть. «Треба було відволікти сили, бо виходили наші воїни з Іловайська, – розповідає Микола Миколайович. – 5 вересня 2014 року Андрій разом з ще чотирма побратимами прийняли бій на себе. Вони загинули, зате колону вдалося врятувати».
Тепер Микола Шанський очолює громадську організацію «Єдина родина Чернігівщини», є й головою координаційної ради «Єдиної родини України». Власне, представники цих організацій з п’ятнадцяти областей і приїхали на прощу до Лішні. А це майже 150 матерів, батьків, удів, сестер полеглих українських Героїв. З болем у душі, з портретами своїх синів, чоловіків, братів приїхали вони сюди. «Життя молодеє пішло в домовину, та пам’ять про тебе навіки жива. Мене ти любив, та любив Україну, за неї загинув, за мирне життя», – це рядки вірша про свого єдиного сина-нацгвардійця Романа Зубчука з Рівненщини читала, ні, видобувала із згорьованого серця його мати.
Ім’я і Романа Зубчука, й тисяч інших загиблих Героїв викарбовують на гранітних плитах, які розміщують на стінах каплички-пантеону. Наразі такі чорні плити пам’яті та скорботи вже виставили Тернопільська, Чернігівська, Дніпропетровська, Житомирська, Рівненська, деякі інші області. До свята Покрови та Дня захисника України повинні б з’явитися тут і пам’ятні знаки з іменами славних синів Луганщини, Волині, Хмельниччини та Вінниччини. Мав би постати також пам’ятник загиблим воїнам, який, як усі сподіваються, освятив би Патріарх Київський та всієї Руси-України Філарет.
З ескізом майбутньої скульптурної композиції мене ознайомив Ігор Войцехівський, який пройшов крізь горнило російсько-української війни. Мовить, що автором пам’ятника є тернополянин Тарас Козак – ветеран-доброволець, майже рік був на лінії вогню. Ознайомлюючись зі скульптурним проектом, я прочитав-визначив його суть, зміст так: із розкрилля янгола виринає хрест, біля якого – воїн, що саме цієї миті опинився в епіцентрі вибуху. Урізнобіч летять смертоносні осколки (до слова, їх для пам’ятника привезли з передової). Земне життя українського воїна зупиниться навічно й він перейде в Небесний Легіон. Висота цієї скульптурної композиції сягатиме майже 2,5 метра. Отець Андрій Любунь привселюдно звернувся з проханням допомогти у спорудженні пам’ятника загиблим до голови Тернопільської обласної державної адміністрації Степана Барни, який також прибув на прощу до Лішні. До будівництва цього меморіального знака, безперечно, серед інших долучаться й родичі загиблих бійців.
Об’єднала проща
Узагалі ж, добре, що матері та батьки загиблих оборонців України мають можливість зібратися отак разом, як у Лішні, розрадитися у своєму горі, обнятися. Микола Шанський твердить, що в «Єдиній родині» слалася вже традиція обнімати один одного, передавати добру енергетику. «Коли дуже погано, обійми лікують, показують твоє розуміння й співчуття», – ділиться думками. Без сумніву, об’єднала їх і Всеукраїнська проща в невеликому селі на Тернопіллі, а ще змусила задуматися про життя після життя. «Для мене відрадно, що Тернопільщина змогла об’єднати Україну й допомагає нашій громадській організації співпрацювати з родинами, яких обпекла війна, на рівні молитви, спілкування, – зазначає Микола Шанський. –А це додає розуміння, що маємо відбудовувати Україну, об’єднуватися та витягувати себе з цієї біди самі, підтримуючи один одного». До слова, пан Микола разом зі своїми краянами матеріально допоміг у будівництві каплиці-пантеону, а під час прощі подарував о. Андрію Любуню ікону «Таємна вечеря».
Зрештою, допомагають отцю Андрію у праведній справі багато і людей, і організацій, установ, він усіх їх називав, щиро дякував їм на прощі. Звучало також ім’я Андрія Біндаса. Лішня – його батьківщина. Батько звідси родом. Покійний дідусь свого часу ще опікувався джерелом св. Анни, відновлював його після Другої світової. Сам Андрій дочекався, доки з воєнних доріг зі сходу повернеться додому його шваґер, одразу ж уклав контракт і пішов служити у Збройні сили України. Вже третій рік, як одягнув військову форму. Зараз – на ротації, приїхав з Луганщини, каже, за першим наказом знову вирушить на Донбас. Прикметно, що його знайшла нагорода не деінде, а саме в рідній стороні. На прощі в урочистій обстановці йому вручили знак народної пошани – орден «За мужність і відвагу».
Андрій Біндас разом зі своїми побратимами, а також родичами загиблих воїнів АТО молився під час Архієрейської Літургії, яку очолив архієпископ Тернопільський та Кременецький УПЦ КП Нестор (Писик). Принагідно зазначити, що на три дні матері, батьки, дружини, діти полеглих Героїв стали прочанами. Але вони не лише молилися. Для них організували також поїздки визначними місцями Тернопілля. Зокрема, родини мали можливість піднятися на Замкову гору в Кременці, відвідати палац князів Вишневецьких у селищі Вишнівець, ознайомитися з експозиціями Збаразького замку, побувати в штабі-музеї УПА в Антонівцях і на батьківщині преподобного Амфілохія Почаївського у с. Мала Іловиця Шумського району. Кожен з прочан обов’язково цікавився розмальованими річковими камінцями, які виставили на загальний огляд. З’ясував, що це волонтери з реабілітаційною метою попросили кожного родича загиблих військовослужбовців вдатися до такого «каменопису». Хтось писав «Слава Україні!», хтось вивів «Україна –понад усе», хтось стверджував, що «Ніхто не загинув, а просто пішли до неба», хтось намалював мамину вишню… Ці камінці, за словами о. Андрія Любуня, стануть частиною пам’ятника загиблим у російсько-українській війні. Наразі ж їх залишили в пантеоні, як своєрідні знаки намірень родин у благословенному місці.
… На прощі під час звучання «Вічная пам’ять» у небі де не взялися птахи, які закружляли над паломниками й раптово зникли, як і з’явилися. Це не могло не схвилювати, не зацікавити прочан.
«Можливо, душі полеглих українських воїнів у такий спосіб дали про себе знати», – багато хто коментував таке явище. Тим часом о. Андрій Любунь зауважив інший вияв природи: «Сьогодні світить яскраве сонце й Бог дає надію, що ми переможемо. Буде Україна!». Як і те, що розпочата самим отцем Андрієм праведна справа з вшанування пам’яті загиблих українських воїнів, знайде щирий відгук та підтримку і в церковників, і у влади, і в громадськості.
Немає коментарів:
Дописати коментар