Світлана Одинець про місто панків-інтелектуалів

З легкої руки місцевого продюсера, журналіста і знавця міста Volodymyr Khanas провела чудові години у Тернополі. Дуже і дуже багато чоловіків у військовій формі, жінок теж бачила. У місті більшість чоловіків або зараз на фронті, або щойно з фронту, або збираються туди, або приїхали на два дні у відпустку додому (включно з працівниками місцевих музеїв). В музеї - чудовезна кімната з картинами на дерев'яних дошках однієї мисткині, яка на фронті з 2014-го.
Синьо-жовтих прапорів - на кожному будинку. Місто, знищене практично повністю у 1944-му, сьогодні здається подекуди пастельним і затишним як дні у час дитячої хвороби, а подекуди настільки еклектичним, що від кольорів запирає повітря. Є і неймовірно теплі місця, які зривають внутрішню дамбу над потоками спогадів.
У місті точно живуть панки-інтелектуали, судячи з графіті, і не тільки. Але днями їх (майже) не видно, вони гуляють як коти, ночами.
Що мені відразу кинулося в очі - це дуже сильний зв'язок між людьми і тваринами: на місцевому ринку - і папужки, і кошенята, і песики. Біля легендарного озера - з десяток місцевих чоловіків за 50 завмерли з вудочками на водою. Риболовлею займаються навіть діти і підлітки, причому окремо від дорослих. Хтось годує качок, хтось розмовляє з голубами. Скрізь, скрізь, повільна зосередженість контакту з природою.
Кілька цікавих книгарень. Неймовірний борщ з пампушками.
На Алею героїв дивитися фізично боляче, зрештою, як і в інших містах, але тут частина цієї алеї дуже сильно "поранена" найсвіжішими могилами. Про це писатиму окремо.
Дуже і дуже зручна дорога з Тернополя до Львова - київсько-перемиським інтерсіті - менше двох годин.

Svitlana Odynets