« Звичка- це спочатку павутина, а потім вже міцна мережа» - це прислів’я дає чітку характеристику нашій буденності. Ні для кого не є новиною, що війна внесла свої корективи у наше звичне життя. Абсолютно для кожного воно змінилося. Спочатку- страх, відчай, невідомість. Далі- волю в кулак і продовжуємо жити, вчимось пристосовуватися до нових умов. Кажуть, що людина до всього звикає, і це правда. Проте важко усвідомлювати те, що нам прийшлося звикати до реалій війни. Але найважче те, що ми почали забувати, як все було з самого початку. Тут, у західній частині України, з початком повномасштабного вторгнення ми зіштовхнулися з великою кількістю внутрішньопереміщених осіб, волонтерством, кожен проявляв співчуття і допомогу. Але як насправді було тим людям, які вимушено зпокинули свої домівки, як було усе залишити лише заради того, щоб зберегти життя своє і своїх рідних.
Не кожен хотів про це говорити. Зовсім випадково натрапила на серію документальних фільмів Володимира Ханаса, які показують нам життя прифронтових населених пунктів. Після показу виникла думка про те, що ми вже звикли і почали помало забувати. Фільм не знімали за попередньо підготовленим сценарієм, його для нас написали загарбники. Зруйновані не лише міста і села, зруйновані людські долі. І все це ми бачимо на правдивих кадрах. Це не постановка. На фоні знищеної інфраструктури ми слухаємо розповіді реальних людей з їхніми емоціями, відчуваємо їх силу, адже незважаючи на зриви і вибухи за спиною, вони продовжують жити у нових умовах, а ще підтримувати наших захисників, готувати їм їжу, надавати допомогу. Війна близько, поруч з ними. Гадаю, слід частіше робити такі покази фільмів у західній частині України, для того, щоб люди могли реальними очима подивитися на життя тих, які переживають усе на собі. Війна йде всюди. Пам’ятаймо про це. Нехай це гіркий досвід, але він повинен навчити наступні покоління цінувати волю, мову і культуру. Головне, щоб життя у воєнний час не стало звичкою.
Уляна
Документальний жанр кіно - мабуть самий складніший жанр для перегляду. Кожен хто дивиться будь-яку документальну стрічку, в включаючи і дану, знаходить те що бажає знайти, однак це працює на підсвідомому рівні. Переглядаючи цей фільм ти відчуваєш, що щось витягує з тебе щось важливе і виводить назовні. Чи це сум, жалість, нудьгу, правду, відчай, надію нехай вибирає глядач. Для мене стрічка це підтвердження забутої для кожного з нас "генетичної пам'яті", що дає зрозуміти реальність жорстока і з нею прийдеться жити. Авторам велике дякую 10/10. Буду слідкувати за вашої творчістю і далі.
Чекаю третю серію. Мені мало, хочу ще. Друга частина виявилась більш емоційною, немов занурення у холодну воду. Мурашки досих пір бігають по тілу, в деяких сценах ледь втримався, щоб не пролити сльозу. 10/10.
Максим
З приводу світлини. Це не епізод з фільму. Це - очікування глядачів. Квіти завжди сильніші від каміння. Наші люди - сильніші від окупантів. Шануймося і ми переможемо!
Немає коментарів:
Дописати коментар