ОЧИМА НОВОСПЕЧЕНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ОФІЦЕРШІ (ч.2)

Як виглядало "обмивання" першого офіцерського звання в українській армії

Почну саме з цієї події, бо ТАКЕ оминути неможливо.

Етап перший - "Прелюдія" - відбувся того ж дня, коли моєму тернополянину перед строєм вручили зірочки на погони і представили всім як нового офіцера на новій посаді. Після цього його командир роти порадив накрити стола в якійсь-там службовій комірчині, а сам пішов запрошувати Головного Командира. Чоловікові ж було чітко рекомендовано:

"Буде тільки начальство - це традиція нашої частини. Одна пляшка коньяку, чотири бутерброди і БАСТА!" Коханий за звичкою прикольнувся:"А "басти" скільки пляшок брати?" ...Відповідь ротного була без жодного відтінку гумору: "Басти бери - скільки не пожалієш, але то все будемо пити не сьогодні, а завтра. Без високоповажного начальства! Тільки свої - це традиція нашої частини!"

Під вечір до комірчини заглянув Сам Командир Частини, з двома своїми підлеглими Начальниками. Зірочки з погонів вкинули до налитого по вінця гранчака коньяку, новоспечений лейтенант випив залпом (а він практично непитущий, бо з глибоко віруючої родини). Начальство швидесенько розпило решту; три лаконічні тости - і через годину окрилений коньяком мій Коханий вже п'яненько-захоплено розповідав мені, що Найголовніший Командир насправді виявився не "мурлом кислим", а приємним і добрим чоловіком ("Прямо як тато!")... І всі такі милі та душевні... Ще через пів-години моє Щастячко вже по-дитячому сопіло мені в потилицю, і навіть не хропіло...

Етап другий: сабантуй "у лісі на галявині" за дальнім кутом високої огорожі з колючим дротом. Галявину традиційно називають "Кахве Зірочка"; на ній під довгим навісом спеціально вкопано великі дубові столи з дубовими ж лавками. Чоловік розповідав: усе це вже почорніло від старості, а лавиці аж блищать, відполіровані тисячами офіцерських дуп упродовж багатьох десятиліть (мого лейтенанта всерйоз переконували, що все стоїть це ще з Першої світової). Схильна в це повірити, бо, як він каже, там є з десяток мангалів найрізніших типів, а деякі заіржавіли до трухляви і вросли в землю до верхівки...

Отже, на цьому етапі відбулося вже повне і грунтовне "колежанське" знайомство лейтенанта-новичка-тернополянина з усіма офіцерами та прапорщиками свого батальйону. "Верхнього" начальства не було, а дружин на такі заходи не допускають категорично.
Горілки було багацько: купу пляшок ніжно розклали майже на все заднє сидіння нашого невмирущого "опелька" ще звечора на стоянці біля "Сільпо". Чим закушували - мені так і не розповіли. Але подальший перебіг подій показав, що не закушували, а переважно занюхували :)

...Після дев'ятої вечора чоловікова мобіла чомусь перестала відповідати, і мені стало лячно (бо ж він за кермом!).
 

...О першій годині ночі зателенькав дверний дзвінок. Під нашими дверима двоє військових тримали між собою попід руки підозріло-знайоме тіло третього, теж військового.  За хвігурою та за ямкою на підборідді розпізнала свого Коханого. За голосом не розпізнала, бо був повністю глухонімий і без жодного виразу обличчя...
Один із "супроводу" - рудий хлоп років 26-28, з несподівано пронизливо-блакитними очима вимагав у мене... паспорт! Був, вочевидь, російськомовний, але тужився говорити українською; а оскільки був п'яний, як чіп, то я розуміла лише окремі слова:"Пппрд-віть пассссспорт бдь-ласк!" 
Другий "супроводжуючий" - наголо стрижений здоровань, не казав ніц, лише монотонно мотав головою, як кінь, підтверджучи цим рухом усе, що силується сказати Рудий. 

Побачивши свого чоловіка цілим і неушкодженим, і заспокоївшись, я раптом заходилася зі сміху: "А паспорт - навіщо?!". Мій сміх був дещо істеричним, бо бачила Коханого в такому стані вперше в житті.
На мій регіт виглянула сусідка-"полуношниця" Людмила Федорівна, зацікавлено окинула оком усю картину, знизала плечима і сховалася за дверима. Досі бессловесне тіло посередині раптом підняло голову і, не розплющуючи очей, досить виразно, по-складах промовило: 

        - По-ки. Не. По-к-кажеш. Па-спорт. Во-ни. Ме-не. Не відддддаддддут!!! - і тут всі утрьох, тісно зчеплені руками, почали плавно хилитися вбік, до стіни.
Питання встановлення моєї підозрілої особи відпало саме собою: я підхопила "свою власність", а дві "чужі власності" повернулися спинами і міцно обнялися, готуючись до важкого й небезпечного спуску чотирма поверхами.

Коли чоловік з котом вже захропіли, вхідний дзвінок коротко теленькнув. Людмила Федорівна жестом виманила мене за двері: там у куточку під батареєю, навпочіпки, вперши лоба в лоба, дрімали двоє вже знайомих військових...
Я озирнулася на годинник у коридорі: пів на другу. До мене дійшло, що будь-хто може побачити під моїми дверима двох п'янючих військових, і що розмови сусідів про цю картину мені на фіг не потрібні. Тож вирішила діяти!
Мавпою вилізла на шафу і дістала з найвищих антресолів дві бабусині товсті ватяні ковдри [ризикую, що зараз хтось із тернопільських ветеранів Майдану  легко ідентифікує мене за тими ковдрами: на них колись переспали покотом всі, хто забігав викупатися й погрітися тієї незабутньої зими... Тих, хто пізнав, сердечно обіймаю і прошу мене не розконспірувати :) ].
Отже, розстелила ковдри на вільному п'ятачку серед кухні і повернулася до вхідних дверей.

Голомозий здоровань не реагував на жодні мої слова чи штурхання. Зпересердя я спробувала розбудити його легким ляпасом - він так само не зареагував; натомість Рудий на дзвінкий звук ляпаса важко розліпив повіки, втупив у мене мутні очі і строго заявив несподівано чітким і твердим голосом:
      - А вот еттто нєуставняк! Аттт-ссставіть!
      - Вставайте, зайдіть до квартири, чуєте? Я вам там постелила обом, на кухні...
Рудий кліпнув, нахилився до вуха Здорованя і постарався тихо вимовити якомога розбірливіше:
      - Ей, воєнний, падйом! Меняєм пазіцию. Перебєжками по одному, за мной - впєрьод!

"Перебєжки" триметровим коридором виглядали скорше як переведення напівпаралізованої сліпоглухої бабусі через Хрещатик в годину пік крізь суцільний автопотік. 

В результаті першого "ДТП" Рудого з коридорним вішаком вся купа одягу гепнулася на підлогу. 

Здоровань заплутався ногами в плащах, збився з маршруту і наосліп спробував зайти до шафи; поки я його розвертала знову в напрямку кухні, Рудий агресивно намагався відштовхнути зі свого шляху власне відображення в трюмо. 

Бідолашне дзеркало таки вціліло: я врятувала його вже в польоті, себто "на траекторії зниження" (обійшлася дурним переляком і синяцюрою вище ліктя).

Тимчасом укамуфльована парочка, здезорієнтована в часі і просторі, без допомоги компасу і карти, в незрозумілий спосіб таки втрапила до кухні ("Мабуть, на світло пішли, як таргани!" - здогадалася я). Серед кухні Рудий знесилено опустився на ковдру, "на автоматі" потягнув за шнурки, і його берци якимось цирковим трюком самостійно зіслизнули з ніг та опинилися під столом. Рудий похилився і акуратно поклав голову на підлогу.
Тим часом Здоровань, так і не розплющивши очей, наштовхнувся колінами на стільчик. Сліпим рухом мацнув його, майже прицільно всівся, якимось дивом знайшов стола, влаштував лікті між хлібничкою та підставкою для серветок і заснув, вмостивши голову на хлібній скриньці з неперевершеними візерунками кращих різьб'ярів Прикарпаття.

По нозі ковзнув м'який дотик хвоста, я опустила очі: біля ніжки столу стояв наш сонний Кіт і, переводячи очі по черзі на обидва тіла, зеленими зіницями питав мене, що це все означає і як йому на все це реагувати.
Я так само мовчки знизала плечима. Рудий-Котяра пішов до Рудого-офіцера і влігся тому на шию! Кольори шерсті і волосся виявилися практично однаковими: збоку в моїх сонних очах то виглядало, ніби у Рудого-офіцера голова  раптом вдвічі збільшилася, а з вуха виріс довгий рудий котячий хвіст з білим кінчиком. "А може, вони родичі?" - мляво подумала я і попленталася до кімнати. 

Відчиняючи кватирку, оцінила концентрацію перегару в кімнаті і зрозуміла, що комарі з мухами в цьому сезоні обминатимуть наше вікно за три квартали. Ще подумала, що бджоли чи оси чи в такому середовищі взагалі не виживають, а миттєво гинуть. Як люди без скафандрів у космічному вакуумі.

Останніми затухаючими, як вологий сірник, думками були тривожні запитання: хто був за кермом, в якому стані машина і де зараз ключ від неї?
Не встигла заснути, як на кухні щось загуркотіло. У цьому немелодійному акорді були: звук важкого падіння величезного лантуха, тріск дерева, нявчання та шалений тупіт котячих лап, дзвін скла, металу й фаянсу і коротка фраза з інтонацією відчаю, "Ппєрельотт-бблін..."
"Аби газову плиту не рушили..." - з цією думкою я відключилася остаточно.

*    *    *

...Закінчення - завтра. А зараз, як кажуть на моєму новому жаргоні: "Кінець зв'язку! Over-and-out!"