Друзі! Щойно приїхав з Тернополя, з похорону Петра Сороки. По дорозі туди за Дубно цілу годину простояли в заторі, що стався через хресну ходу вірнопідданих масковскаго патріархату, які пхалися в почаївську філію ФСБ молитися, щоб Україні не дали томоса на автокефалію.
Дивився я на тих убогих, які опинилися не просто на нашому зі Стасом Бондаренком шляху на прощу до Друга, а й на шляху України до себе самої та й думав: "Сучі ж ви діти, браття і сестри, все в тому ж Христі!" А ще думав, що Петро так і не дочекався тієї України, в якій його слова "Нема мені над ліс оцей Держави" могли сприйматися не як спроба заховатися в миле й дороге серцю лісове диво від потворної дійсності і схибленості твоїх співгромадян. Приїхали, коли його вже відспівали і в закритій труні винесли на катафалк. Я не бачив мого Друга мертвим. Отож, так і залишиться він мені живим, з проникливим і зболеним поглядом, яким дивився на мене на своїй кухні, де побували десятки й десятки українських письменників. А поховали Петра на сільському цвинтарі, неподалік його Петриківського лісу, поруч з цвинтарною дорогою. Я побачив у цьому якийсь символ, адже скількох молодих і не дуже письменників вивів Петро Сорока на широку літературну дорогу своїми глибокими, доброзичливими і мудрими рецензіями, скількох відвів од манівців. Залишається тільки пам'ять. А ще книги, а ще Галя, на яку ти так і не зміг надивитися за все життя, діти, внуки і Петриківський ліс - твоя Верховна Держава.
ВідповістиВидалитиЄвген Баран
15 год ·
Говорив сьогодні з Павлюком. Помер Петро Сорока. Контрасний чоловік. Але Великий Український Письменнник. Таких сьогодні на пальцях однієї руки. З літераторів, які були на похоронах, декілька розуміли, що присутні на прощанні з епохою. Всі инчі, навіть у чужій смерті, працюють на власний піар-імідж. Бо так багато фейсбучних співчуттів. І так мало письменників, аби Чоловік перейшов Межу. А Спілка взагалі не зрозуміла, кого втратила.