31 липня у «Свободі» вийшла перша стаття «Коли вони вмирали, їм дзвони не грали…», де вперше були опубліковані імена розстріляних (з Тернополя, Зборівського та Тернопільського районів) енкавеесівцями у Великому Глибочку 28 червня 1941 року. Після цієї публікації були телефонні дзвінки як у редакцію газети, так і до краєзнавця з с. Великий Глибочок Мирона Сагайдака. Як розповідав пан Мирон, телефонували навіть зі США. Люди слізно дякували, бо давно зверталися у різні архіви у пошуках подальшої долі своїх родичів, які були позначені як зниклі безвісти. В середу у газеті «Свобода» вийде стаття про людей зі Зборівського району, яких призвали у 1941 р. в радянську армію і які у «Книзі пам’яті» зазначені як зниклі безвісти, а насправді були знищені у Великому Глибочку. Ще одна чорна сторінка нашої трагічної історії буде розкрита.
Але найбільше зворушили рядки про Великоглибочецьке гетто. Коли читав ці рядки, спогади Миколи Сагайдака, в жилах холола кров від звірств нацистів… Тож подаємо уривок
«Коли настали осінні холоди, то нас нацисти перевезли товарним вагоном у Великий Глибочок, – згадував Микола Сагайдак. – Сказали, що будемо жити у будинках графа Плятера. Ми зраділи, що будуть належні умови для життя, бо в Млинівцях жили під голим небом. Та марною була радість, бо поселили нас у графських конюшнях, де вже було багато полонених червоноармійців різних національностей. Спали люди на соломі, що була розстелена на землі. Тут я знайшов свого шваґра Степана Бартоша, якого призвали в армію з мого села Заруддя на Зборівщині в 1941 році. Він також потрапив у полон у Зборівському військкоматі, коли німці напали на Зборів. Наступного дня нас повели на роботу в місцеву каменоломню на горі Товтри. Там мололи камінь на щебінь. Щоразу до тих млинів під’їжджали вагонетки і їх завантажували щебенем. Їх тягнули євреї, які перебували у єврейському таборі у Великому Глибочку. Вони не звикли до важкої роботи, бо були представниками інтелігенції Тернопільщини. Коли йшли на роботу, співали пісню: «Наш Гітлер злоти, навчив нас роботи, раз, два три…». Там, де ми працювали височів п’ятиметровий камінь. На його вершині стояли два німці з автоматами та стежили за робітниками. Хто виснажений падав на землю, того могли й пристрелити. Було й таке, що євреї не втримали вагонетку, що везла щебінь на залізничну колію, потрапили під її колеса.
На прокладенні другої колії працювали військовополонені. Від тяжкої праці та голоду люди гинули. Їх ніхто не хоронив, просто засипали землею. Одного разу, як привезли восени буряки на залізничну станцію, то на воза напали полонені і швидко з’їли майже всі буряки. Потім комендант табору за напад на воза з буряками розстріляв нещасних. Євреї завжди в нас просили хліба, якого й нам не вистачало. Коли вони йшли з каменоломні до табору, то несли в капелюхах щебінь, щоб посипати подвір’я табору, а ввечері комендант виганяв з бараків нещасних на це подвір’я і змушував розрівнювати босими ногами каміння. Єврей Омар показував мені свої сильно зранені ноги. Розповідав, що якщо хто падав на подвір’ї непритомний, то його вішали на шибениці. Той щебінь завжди був червоним від крові. Комендантом табору (гетто) був Прамар, а його заступником – Таманік.
Ще гіршими справи були з єврейськими жінками і дітьми. Їх також жахливо мордували. Жили вони у панському палаці (де нині поліклініка і лікарня). Кожного ранку жінки чули постріли з револьвера, то німецький офіцер вбивав дітей для розваги. Діти брали одне одного за руки і ходили хороводом, а офіцер стояв по середині хороводу і рахував до десяти, котра дитина була на десятою, вбивав. Це місце було навпроти головної дороги села і дверей палацу. Одна єврейка якось випадково побачила, що коїлося у дворі, і наробила галасу, а офіцер крикнув до неї, що завтра буде такий хоровод з ними.
На другий день почали десяткувати жінок, про це мені розповів Омар. Таку процедуру проводив цей офіцер, вбиваючи одну жінку щодня протягом двох років. У нашому таборі був також такий офіцер, худий і високого зросту, в окулярах. Кожної неділі приходив до бараку (конюшні), де ми були, відчиняв наші двері і стріляв в кого попало, гинули 4-5 чоловік. Ми не раз бачили, що він іде, і бігли до других дверей, а він, пригнувшись під вікном, біг до дверей, біля яких ми його не чекали.
Від виснажливої праці на будові залізничної колії і недоїдання полонені гинули десятками. Потім ще кинулась страшна хвороба – тиф. Біля табору викопали великі рови, які кожного ранку заповнювали померлими полоненими, а потім рови посипали вапном. З євреями німці робили ще страшнішу розправу. Їх виводили разом з жінками на панський лан (Лози), в тойчас, коли цвіла гречка. Вони думали, що їх вигнали пастися, як деколи вже таке було, але хтось перший побачив внизу викопану велику яму, дрова біля неї і бочки з мазутом. Не вагаючись, цей єврей, що побачив, крикнув: «Браття, тікаймо!» Всі почали розбігатися в різні боки, а охорона відкрила автоматні черги. Одних вбивали, а інших гнали до ями. Люди падали у яму, хто підстрелений, а хто живий. Поліцаї відразу вилили в яму мазут і вкинули дрова, потім запалили. Вбитих возами звозили до ями. Останніми туди прийшли єврейський лікар (він перев’язував рану поліцаю) з молоденькою медсестрою. Вони міцно обійнялись і вскочили у вогонь. Мені про цю подію розповів один поліцай, який не міг отямитись від побаченого.
Немає коментарів:
Дописати коментар