Автори ідеї – Володимир Ханас та Ярослав Чорнозуб.
У стрічці йдеться про групу юнаків, які увійшли в історію як підпільна «Росохацька група». — з Леонідом Бицюрою та Volodymyr Khanas
.Фільм переносить глядача в далекий 1973 рік, у часи, коли Україна була в складі СРСР. З перших же кадрів глядач опиняється на параді, де на тебе одразу починає “давити” величезна кількість червоного кольору, який тоді був символом тієї тоталітарної держави. Документальні кінокадри яскраво передають атмосферу тих примусових парадів, які вже з часом призабулись. Проте, по часу ці кадри були дещо довго, і хотілось би побачити кінохроніку тих часів в УРСР (як тоді називалась Україна), а не тільки в Москві.
Сам фільм побудований на спогадах членів “Росохоцької групи” про акцію, приурочену 55-й річниці проголошення Незалежності України “Четвертим Універсалом” УНР у 1918 році. Разом з цими чоловіками поважного віку, глядач має змогу опинитись у вирі тих подій, що відбувались в м.Чортків на Тернопільщині.
На свій сором, про “Росохоцьку групу” мені до цього не було нічого відомо (думаю, що не лише мені) - чув тільки про цю подію, та й то лише мимохідь. Тому вважаю, що варто було фільм назвати саме “ Росохоцька група”, що можливо надало би більшого значення цій події, та й назва групи була б на слуху. Важливо, що те, що спланували і зробили ці хлопці (серед них були й неповнолітній), було не якимсь емоційним вчинком однієї людини, а задумане, ретельно підготовлене і виконане групою однодумців, які в ті часи (!) дійсно вірили, що Україна рано чи пізно стане незалежною, а їхня акція - це одна з цеглин для розвалу СРСР.
За задумом групи, ввечері 21 січня планувалось розклеїти по місту виготовлені власноруч листівки і плакати з поясненням, що ж відбулось 22 січня 1918 року, а також вивісити в публічних місцях синьо-жовті прапори. Всі ці перипетії від задуму і до виконання детально згадують учасники цих подій. На жаль, розповідь саме про сам процес здійснення цієї акції йде від однієї особи (Володимира Мармуса) - думаю, інші теж могли б розповісти якісь деталі. Якось дуже статично виглядав оповідач на фоні споруд, на яких чіпляли прапори і плакати, варто було б знайти хоч якісь світлини тогочасного Чорткова. І ще дуже хотілося б побачити світлини цих хоробрих хлопців в ті часи…
В наш час вже не всі розуміють, а дехто може забув, чим вони ризикували в часи, коли не всі навіть на кухнях могли собі дозволити говорити правду. Тож радянська система не забарилася - їх викрили і покарали, але не зламали. Їхня мрія про Незалежну Україну стала реальністю, в чому є їхня заслуга.
Авторам фільму - щира подяка, надіюсь побачити ваші імена в титрах, завдяки вам “білих плям” в історії боротьби за Незалежність України стає менше, а учасників цієї боротьби (часом несправедливо забутих) потрібно пам’ятати, адже вони нас залишають, часто забираючи важливі спогади з собою…
Цей фільм можна розцінювати як нагадування - Незалежність нам не впала на голову як подарунок обставин, за неї боролись, часом ціною власного життя…
Сергій Люшняк
Сам фільм побудований на спогадах членів “Росохоцької групи” про акцію, приурочену 55-й річниці проголошення Незалежності України “Четвертим Універсалом” УНР у 1918 році. Разом з цими чоловіками поважного віку, глядач має змогу опинитись у вирі тих подій, що відбувались в м.Чортків на Тернопільщині.
На свій сором, про “Росохоцьку групу” мені до цього не було нічого відомо (думаю, що не лише мені) - чув тільки про цю подію, та й то лише мимохідь. Тому вважаю, що варто було фільм назвати саме “ Росохоцька група”, що можливо надало би більшого значення цій події, та й назва групи була б на слуху. Важливо, що те, що спланували і зробили ці хлопці (серед них були й неповнолітній), було не якимсь емоційним вчинком однієї людини, а задумане, ретельно підготовлене і виконане групою однодумців, які в ті часи (!) дійсно вірили, що Україна рано чи пізно стане незалежною, а їхня акція - це одна з цеглин для розвалу СРСР.
За задумом групи, ввечері 21 січня планувалось розклеїти по місту виготовлені власноруч листівки і плакати з поясненням, що ж відбулось 22 січня 1918 року, а також вивісити в публічних місцях синьо-жовті прапори. Всі ці перипетії від задуму і до виконання детально згадують учасники цих подій. На жаль, розповідь саме про сам процес здійснення цієї акції йде від однієї особи (Володимира Мармуса) - думаю, інші теж могли б розповісти якісь деталі. Якось дуже статично виглядав оповідач на фоні споруд, на яких чіпляли прапори і плакати, варто було б знайти хоч якісь світлини тогочасного Чорткова. І ще дуже хотілося б побачити світлини цих хоробрих хлопців в ті часи…
В наш час вже не всі розуміють, а дехто може забув, чим вони ризикували в часи, коли не всі навіть на кухнях могли собі дозволити говорити правду. Тож радянська система не забарилася - їх викрили і покарали, але не зламали. Їхня мрія про Незалежну Україну стала реальністю, в чому є їхня заслуга.
Авторам фільму - щира подяка, надіюсь побачити ваші імена в титрах, завдяки вам “білих плям” в історії боротьби за Незалежність України стає менше, а учасників цієї боротьби (часом несправедливо забутих) потрібно пам’ятати, адже вони нас залишають, часто забираючи важливі спогади з собою…
Цей фільм можна розцінювати як нагадування - Незалежність нам не впала на голову як подарунок обставин, за неї боролись, часом ціною власного життя…
Сергій Люшняк
Світлина Аліни Жайворонко
Немає коментарів:
Дописати коментар