Празники – це хюге по-галицьки. Се концентрація всіх форм затишку, які тільки може собі уявити галицька ґаздиня. Тут так само дуже багато йдеться про світло та блиск. Про внутрішнє тепло, котре спалахує в берегинь домашнього вогнища од того, що в хаті все блищит. Аби досягнути своєї миті блаженства – в господині все має просто горіти в руках, ніби вона кожної миті готується
викликати якого Аладіна з його карафки чи підмінити Прометея, на випадок його невдачі.А що багато галицьких господинь з віком все більше часу проводять в церкві, то саме її атмосфера й створює відчуття затишку. Од того вдома з’являється більший іконостас, ніж в церкві. Все мусить блистіти, як церковні бані. Того вдома слід все начищати до блиску. Якщо ж хтось саботуватиме процес, то без вогників не обійдеться, бо ґаздиня неодмінно попелитиме усе поглядом.
Празники – се історія про світло. Це вогник надії, котрий дарує нам Диво народження. І до нього кожде підходить зі своїм внутрішнім запалом. А що всі уміють поводиться з вогнем по-різному, то й наслідки можуть бути різними. То ж недивно, коли за святковим столом знаходиться місце не лише для вогню свічок, а й для внутрішніх іскор гостей та ґазд – довкола спалахують сварки.
Попри те галицьке хюге в першій зорі, у свічках та відблисках у келішках, зоставлених для тих, хто не з нами. Воно в правильно розставлених тарілках й розсаджених гостях. У хибно поставлених запитаннях панянкам. В традиціях та консервація. В спокої дрібних сварок, котрі, як часом здається, лиш і втримують людей за спільним столом. Поки наші люди сваряться – їм не все одно. Вони не перегоріли.
«А він йде і йде, хоча
вже й не дихає свіча,
лиш вуста дрижать гарячі:
янголе, не впадь з плеча». Іван Малкович
Немає коментарів:
Дописати коментар