У час розгулу так званого "Полювання на відьом" у Європі, що ж відбувалось на Тернопільщині? Катерина Диса у своїй книзі "Історія з відьмами" аналізує документи по Україні про суди "у справах чарів" і получається, що з 223 осіб звинувачених у відьомстві до страти присудили тільки 13. З Тернопільської ж області там фігурує в основному Кременець, де було 17 справ, а також навіть тортури і страти.
Але чому так мало скажете ви? А справа в тому, що в Західній Європі та в Україні, далеко не кожне місто могло утримувати ката, умілий та досвідчений кат вартував для міста недешево. Всю Баварію навіть в часи найбільш грізних вироків обслуговувало 5 катів. В "руських" воєводствах Речі Посполитої власним катом могли похвалитись зовсім мало міст. На теренах західної України він був швидше за все тільки у Львові, Кам'янці та Кременці. Наприклад, у Києві власного ката не було до кінця 18 сторіччя (у разі крайньої потреби маґістрат орендував його з Житомира).
Ну і про Кременецькі найжорстокіші справи:
"1730 року шляхтич Лукаш Малинський звинуватив свою селянку Марину Перисту у спробах зачарувати його самого і його родину. П'ятеро свідків підтвердили, що обвинувачена жінка похвалялася, ніби може зачарувати свого пана, але сама Марина не визнала цього. Якось на допиті вона промовила: " Хоч зізнаюся, хоч ні - всеодно загину". Тому її віддали катові, а її пан був присутній на допиті і мордуванні. Спочатку до Марини застосували дибу, але вона не зізналася, тому вирішили катувати далі й цього разу жінку допитували за допомогою вогню. Проте й за другим разом Марина не зізналась, а тільки повторювала, що її неправдиво обвинуватили. У таких випадках, того, хто терпить муки не зізнаючись мали звільнити. Та позаяк було багато свідків, які підтвердили провину обвинуваченої, судді постановили вважати Марину Перисту винною і засудити до страти."
"1730 року шляхтич Лукаш Малинський звинуватив свою селянку Марину Перисту у спробах зачарувати його самого і його родину. П'ятеро свідків підтвердили, що обвинувачена жінка похвалялася, ніби може зачарувати свого пана, але сама Марина не визнала цього. Якось на допиті вона промовила: " Хоч зізнаюся, хоч ні - всеодно загину". Тому її віддали катові, а її пан був присутній на допиті і мордуванні. Спочатку до Марини застосували дибу, але вона не зізналася, тому вирішили катувати далі й цього разу жінку допитували за допомогою вогню. Проте й за другим разом Марина не зізналась, а тільки повторювала, що її неправдиво обвинуватили. У таких випадках, того, хто терпить муки не зізнаючись мали звільнити. Та позаяк було багато свідків, які підтвердили провину обвинуваченої, судді постановили вважати Марину Перисту винною і засудити до страти."
Та не жінками єдиними "1748 року кременецький суд виніс вирок двом звинуваченим у відьомстві чоловікам Вінценту Ружанському та Вайсеку Венґринцю. Судді постановили що Вінцент, яко ініціятор злочину має бути покараний винятково сурово: "За використання чарів і як відьму його мали б живцем спалити на повільному вогні, але суд милостиво позбавляє його такого покарання. Проте цим документом наказуємо, щоб завтра о дев'ятій годині кат зітнув йому голову мечем" Вайсека Венґринця через юний вік засудили всього лиш до кари різками і попередили, що якщо він повернеться до відьомства то його неодмінно спалять живцем "Історія з відьмами" Катерина Диса.
Там ще є опис чудової велика справа 1754 року, про дітовбиство та відьомство, яка розігралась у селі Щуровчиках під Кременцем, але щоб запобігти і так чималенькому лонгріду, скажу лише, що жінка яка скористалась послугами відьми для дітовбивства (аборту) була скарана на смерть, а сама "відьма" не зважаючи на те що зізналась в усіх відомих відьомських практиках, літанні на мітлі і шабашах, відбулась 200 різками, не зважаючи на те, що були всі підстави її спалити. Ця справа наглядно ілюструє, різницю між такими ж справами у Франції, Німеччині і в нас )
Yra Martuniv
Світлина - кадр зі зйомок фільму "Червоний. Без лінії фронту"
Немає коментарів:
Дописати коментар