У Чортківському гуманітарно-педагогічному коледжі відбулася конференція, приурочена до 160-ї річниці від народження Антона Горбачевського, організована «Гельсінською ініціативою-ХХІ» та студентським клубом правових знань.
Для чого, здавалося б, розповідати студентам про припорошені пилом історії події часів «бабці Австрії»? Для чого бентежити пам’ять про правника, правозахисника, видавця, просвітителя, державного, політичного та громадського діяча – нехай навіть і видатного - який належить минулому і позаминулому століттям?
Річ звісно ж у тім, що історія нарешті повинна нас чогось вчити. Якщо в силу ідеологічних пристрастей закриваємо очі на ті чи інші історичні події, нічого дивного нема у тому, що раз по раз сліпо стаємо на ті самі «історичні граблі». Якщо не переосмислюємо минуле через власний і чужий досвід, виявляємося приреченими ще не одне десятиліття блукати історичними манівцями.
Парадоксально, але сто років збігло, а країна, як і на початку ХХ століття все ще стоїть перед вибором вектору розвитку: quo vadis? - до європейських цінностей свободи, рівності і права, чи до євразійських: «Веры, Царя и Отечества»?!
Одна з причин того – справжньої - не політизованої і не ідеологізованої - історії не знаємо, замість неї культивуємо історичні міфи.
От приміром, минулого року - при прийнятті закону «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті» наші нардепи продемонстрували незнання історії, не згадавши у довгому переліку «осіб, які брали участь у ВСІХ формах політичної, збройної та іншої колективної чи індивідуальної боротьби за незалежність України», тих діячів, хто боровся за незалежність у формі парламентської діяльності – в складі легальних українських політичних партій, представлених у законодавчих органах Австро-Угорської імперії та міжвоєнної Польщі. А серед них були і "народовці", і "радикали", і християнські демократи, і "есдеки"... Отже неправильно буде вважати, що Україна не має традиції конституційного правового порядку і парламентської демократії. Ця традиція у нас настільки ж тривала, як у Австрії, Чехії і Польщі. Лише там шанують та вивчають той досвід. Натомість нам в історії більш потрібні «вожді», «герої» та жертви принесені: як їм, так ї ними.
Результат - український національно-визвольний рух XX століття у нинішній суспільній свідомості асоціюється насамперед із збройною боротьбою ОУН-УПА. Початок правозахисного руху в Україні традиційно пов’язують з діяльністю дисидентів-шістдесятників та із створенням Української Гельсінської групи.
Але насправді у цих подій існує своя тривала, важлива, цікава, неоднозначна, повчальна, але на жаль - маловідома передісторія.
Донині мало говориться про діяльність громадсько-політичних об’єднань, які виникли ще у другій половині XIX століття та ставили за мету захист громадських та національних прав українців, а також досягнення державної незалежності України у ненасильницький спосіб. Як і про історичну роль багатьох громадських, політичних та освітянських діячів, котрі впродовж століття підтримували процес формування в Україні модерної політичної нації, самоусвідомлення якої базується на засадах поваги до людської гідності, права та культури. Досить мало відомо нам і про перших українських правників, котрі вже тоді – століття тому - провадили діяльність, яку ми нині називаємо правозахистом.
27 січня виповнилося 160 років від дня народження одного з них - Антона Яковича Горбачевського (1856 – 1944), життя якого, до речі, значною мірою пов’язане з нашим містом.
Якщо хтось не проти довідатися про нього більше – можна звернутися до нарису, розміщеному на нашому сайті у розділі «Історичні постаті».
Немає коментарів:
Дописати коментар