четвер, 18 лютого 2016 р.

Річниця загибелі Віталія Лотоцького …




16 лютого 2016 року минув рік як нашого земляка Віталія Лотоцького не стало.
Біль втрати матері важко описати, а найтяжче бачити. З Галиною Станіславівною Лотоцькою я вперше познайомився на  прощі у Зарваниці минулого року де згорьованим матерям наших земляків що віддали своє життя на румовищах неоголошеної Україні війні вручали Бойові нагороди їхніх синів від імені нашої держави посмертно. При першому погляді тьохнуло серце, а розум розкраяла думка: «Боже як вона схожа, на мою матір та бабусю, та ж галицька говірка, доброта та щирість. За що це все нам, невже мало було жертв у штикових атаках УСС, воїнів УПА що рвали себе гранатами у криївках, щоб сьогодні на Донбасі клали голови кращі українські сини. Напевне що ще не відгув останній бій, якщо кремлівські заправили не зрозуміли - Україна вже ніколи не буде тою що кориться своєму незавидному статусу в імперії. Вона вольная, і до неї вам зась ! Так мріяли Богдан Хмельницький та Тарас Шевченко і так бути тому довіку». За це і воював Віталій Лотоцький пішовши добровольцем на фронт та геройськи загинув. Мій командир Василь Конько ближче знав побратима та друга Віталія (позивний «Апельсин» - тепер вже можна писати поряд із прізвищем…) «Апельсин» одного разу навіть прикрив своєю БМП від вогню противника волонтерську машину нашої групи за рулем якої сидів Василь Конько з флангу під час виходу з нульового «ВОПу» на Дебальцівському плацдармі. Деколи ганяючи по передовій за останні пів року Василь стискаючи кермо нашого авто не раз процідить крізь зуби: - Ех нема нашого Віталіка…ну - ну нічого, нічого, ще не вечір… І я знаю що він має на увазі, доки ми дихаємо, допоки є сила - ми  будемо помагати фронту рвучи собі нерви і здоровя. Треба буде, не дивлячись на вік та переживання станемо у стрій вже не волонтерський, а воїнський. Саме тому наша група взяла як найактивнішу участь в допомозі Галині Станіславівні в організації пошанування річниці загибелі її геройського сина. Пані Галина просила обов’язково мене, у статті подякувати від її імені та сімї брата Віталіка, колишньої його дружини Тані та донечки Ангелінки таким найближчим своїм помічникам та благодійникам: Степану та Надії Селепам, Миколі та Галині Дерецьким, Василю та Наталі Конько, Володі та Любі Лесьним, адміністрації ПП «Саюз», друзям, сусідам що і виконую. Особливе пошанування також його бойовим побратимам ветеранам  128 гірсько-піхотної бригади ЗС України які воювали з ним під Дебальцевим та  з’їхались на річницю з Тернопільщини, Івано-Франківщини, Львівщини, Рівенщини, Вінничини, Черкащини, Київщини таке то фронтове братство. Представникам влади області та міста Степану Барні та Віктору Шумаді що також прийшли пошанувати вояцьку честь Віталія Лотоцького 16 лютого 2016 року. Представнику обласного військомату Олені Величанській. Моїм колегам журналістам з телекомпаній TV-4 та ТТБ, щира вам подяка друзі. Священникам о.Петру пароху храму Св.Андрія Первозванного УГКЦ у місті Тернополі у якому і відбувалася Служба Божа за Віталієм на річницю, та о.Сергію УПЦ КП який відправив поминальну службу на могилі героя на Микулинецькому кладовищі Тернополя, він є ще й давнім другом Віталіка. Директорові школи № 22 міста Тернополя Олегу Климчуку в якій навчався Віталій Лотоцький. Власне щоби нагадати читачам яким воїном був наш земляк, процитую самого себе із статті що написав тоді коли відкрилась меморіальна дошка на його честь на фасаді саме цієї школи.














































Віталій Лотоцький був бійцем 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади ЗС України, служив під Дебальцево. У боях був поранений, втратив ногу. Автомобіль із травмованими українськими бійцями розстріляли сепаратисти, Віталій загинув. Увесь військовий шлях Віталія колишнього десантника, а в цю війну гірського піхотинця це справжнє служіння воїна. Вихований на прикладах героїки складної та важкої історії України для таких постатей є одне визначення, визначення давньої шляхетської регули козацтва:  Душа – Богу, Життя – Україні, Честь та шабля – нікому. Мій побратим Василь Конько ближче знав його і завжди коли ми під час маршів до передової  бесідуємо в кабіні нашої машини про цю трикляту війну згадуємо про таких хлопців як Віталій. Для мене особисто він став впоряд таких історичних особистостей незламної волі як Богун, Нечай, Кричевський, Морозенко, Кривоніс звичайно Віталій не водив полки за собою. Він був молодшим командиром, але як і славетні полковники Війська Запорозького, шанував високо вояцьку честь та завжди піклувався про тих хто під його орудою, сиріч про воїнів що вірили йому як командирові. Так, його особистий бойовий послужний список звитяг, що тягнеться ще з миротворчої місії наших військ у Іраку, був таким що вважається за взірцевий в багатьох арміях світу. Недарма він був нагороджений урядовою нагородою Війська Польського за ту ж Іракську місію.  Заслуги Віталія та його підрозділу  у одному з останніх боїв під  Дебальцевим де був зупинений удар бронетанкового підрозділу противника фактично вже межах опорного пункту ще належно неоцінений (військові з бойовим досвідом знають що таке команда:- ворожі танки на позиціях… з права чи зліва…). Ціною свого важкого поранення він зупинив з допомогою протитанкового засобу могутню ворожу броньовану машину. Тяжко поранений, прооперований лікарями, при виході з Дебальцівського напів-котла (щоб не сказати на адресу наших горе стратегів дещо дошкульніше про операцію виходу військ з «дуги»…), потрапив у санітарній колоні в напрямку на Артемівськ під жорстке вогневе накриття противника і геройськи загинув. Думаю що з часом ми ще багато дізнаємось і про наших Дебальцівських героїв, і про тих хто несе відповідальність за не належне виконання плану операції виходу, і замовчування наших втрат як в людях так і в техніці.
На завершення хотілось би знову згадати слова давньої шляхетсько-козацької регули: Душа – Богу, Життя – Україні, Честь та шабля – нікому, саме так жив так загинув наш земляк Віталій Лотоцький, Кавалер ордена «За мужність» III ступеня (посмертно), пам’ятаймо його таким !
Слава Україні та її Героям !

Ігор Крочак, прес-секретар волонтерської групи ГО «Схід та Захід єдині»
(фото автора)
17 лютого 2016 року


P.S. Думаю що враховуючи усю канву героїчного життя Віталія Лотоцького його потрібно номінувати на звання Народний Герой України, обов’язково займусь цим, прошу його бойових побратимів та командирів написати мені в особисті контакти на фейсбуці про його участь боях на Дебальцівському виступі, від імені матері, родини, нашої волонтерської групи ГО «Схід та Захід єдині» дуже буду вдячний…

Немає коментарів:

Дописати коментар