Monika Andruszewska 5 хв. · Czasem przeglądam tablicę aktywności na facebooku i płaczę. "Dziś minęło równo 1000 dni i 1000 nocy, odkąd zaczęliśmy czekać, aż wróci nasze słoneczko xxxxx (nazwisko), żołnierz zaginiony bez wieści w przeklętym iłowajskim kotle. 1000 bezsennych nocy! 1000 czarnych dni! My Cię kochamy! Czekamy aż wrócisz! Wiemy, że jesteś w niewoli, ale Ciebie poza nami NIKT nie szuka! Zmuszono nas by przyjąć dokumenty o Twojej śmierci, choć my nie chcemy wierzyć w ich wyniki DNA, bo to DNA należy do człowieka w wieku 35-40 lat, a Ty miałeś tylko 26 lat! Najukochańszy! Wracaj!! My czekamy!!!" Minęło dokładnie 1000 dni od momentu, gdy ostatni raz widziano wielu ukraińskich żołnierzy, którzy teraz figurują w wojskowych dokumentach jako "zaginieni w akcji w bitwie pod Iłowajskiem". Dla ich rodzin słowo "Iłowajsk" brzmi jak przekleństwo, a data 29.08.2014 roku pozostaje krwawiącą raną. W swoich poszukiwaniach nie mają żadnej pomocy od państwa. Bezduszni urzędnicy nie rozumieją, że "nie ma go, pewnie nie żyje" NIE JEST odpowiedzią mogącą zadowolić jakąkolwiek matkę szukającą swojego dziecka. Przeszukiwania donieckich piwnic gdzie trzyma się jeńców, ekshumacje ciał, które mogłyby przypominać ich bliskich - wszystkim tym rodziny zajmują się same. Nawet ja, szukając zaginionych przyjaciół, oglądałam zdjęcia setek ciał znalezionych we wrześniu 2014 w kostnicach województwa donieckiego i ługańskiego. I nic. Skąd one wiedzą, że minęło 1000 dni? Liczą. Bo każdego dnia umierają z bólu. Nie ma ich dzieci, mężów, braci. Można się modlić. O cud, w którzy wierzą bliscy - i o spokój. I dla żywych, i dla umarłych.
У серпні 2014 року у селі Покровка під Іловайськом загинув наш земляк Тітенко Володимир Олегович.
Володимир Олегович народився 18 січня 1974 року у місті Кривому Розі. Старший сержант, стрілець-помічник гранатометника, боєць 40-го батальйон утериторіальної оборони «Кривбас».
Загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла на дорозі поміж с. Новокатеринівка та х. Горбатенко. Указом Президента України 270/2015 від 15 травня 2015 року «За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Для сім`ї Володимира це була неповторна втрата, яка болить і до сьогодні. Донька Володимира Ліана Тітенко написала про свого батька у соціальній мережі.
«18 січня 1974 впала з неба зірка - народився мій тато. У дитинстві, наскільки я знаю, він був активним хлопцем, але в той же час спокійним. У нас виявляється багато спільного з ним, я так на нього схожа. Коли я народилася, я ніби зв'язалася з татом. Він для мене сьогодні залишається найкращим. І не тільки батьком, а й - другом, братом, вчителем, наставником, помічником, захисником - йому можна приписати багато ролей і якостей. Чому він пішов на війну? Напевно, тому що не боявся. Він не з тих, хто «косить» або ще що. Я, як його дочка, і всі його рідні - все б зробили, щоб він залишився жити з нами, тут. Але він вирішив по-іншому і я як пишалася, так і продовжую пишатися цим його вчинком. Він просто найкращий. Про нього можна занадто багато говорити, писати, але хочу, щоб всі просто знали - він найкращий у світі. Я його дуже люблю і сумую...
До вищесказаного можу додати: у нього було дуже багато друзів, знайомих. Запитаєте чому? Тому що це був один з найсвітліших і добрих людей. Це в першу чергу друг, який ніколи не зрадить: перший запропонує допомогу, завжди вислухає і дасть пораду. Після спілкування з ним завжди на душі ставало тепліше, і здавалося, що в цьому житті все можливо. Він завжди знаходився в пошуку чогось нового, цікавого, який постійно самовдосконалювався, який просто любив життя!
Вже будучи в зоні АТО, він до останнього подиху вірив в Україну, в її народ, в її силу і міць. Він вірив у перемогу! Йому так хотілося повернутися з цією перемогою. Але доля розпорядилася інакше... Я пам'ятаю ці нескінченні години, доби, тижні, місяці пошуків. Ми не вірили в його загибель. Адже дуже важко усвідомлювати, що цього яскравого промінчика світла вже більше немає... І знаєте, він все ж живе і буде жити в наших серцях, думках, спогадах. Буде жити саме таким, завжди з посмішкою на обличчі, з світлом в очах, з твердою впевненістю в тому, що життя потрібно прожити гідно!», - написала донька героя Ліана.
Monika Andruszewska
ВідповістиВидалити5 хв. ·
Czasem przeglądam tablicę aktywności na facebooku i płaczę.
"Dziś minęło równo 1000 dni i 1000 nocy, odkąd zaczęliśmy czekać, aż wróci nasze słoneczko xxxxx (nazwisko), żołnierz zaginiony bez wieści w przeklętym iłowajskim kotle. 1000 bezsennych nocy! 1000 czarnych dni! My Cię kochamy! Czekamy aż wrócisz! Wiemy, że jesteś w niewoli, ale Ciebie poza nami NIKT nie szuka! Zmuszono nas by przyjąć dokumenty o Twojej śmierci, choć my nie chcemy wierzyć w ich wyniki DNA, bo to DNA należy do człowieka w wieku 35-40 lat, a Ty miałeś tylko 26 lat! Najukochańszy! Wracaj!! My czekamy!!!"
Minęło dokładnie 1000 dni od momentu, gdy ostatni raz widziano wielu ukraińskich żołnierzy, którzy teraz figurują w wojskowych dokumentach jako "zaginieni w akcji w bitwie pod Iłowajskiem".
Dla ich rodzin słowo "Iłowajsk" brzmi jak przekleństwo, a data 29.08.2014 roku pozostaje krwawiącą raną.
W swoich poszukiwaniach nie mają żadnej pomocy od państwa. Bezduszni urzędnicy nie rozumieją, że "nie ma go, pewnie nie żyje" NIE JEST odpowiedzią mogącą zadowolić jakąkolwiek matkę szukającą swojego dziecka.
Przeszukiwania donieckich piwnic gdzie trzyma się jeńców, ekshumacje ciał, które mogłyby przypominać ich bliskich - wszystkim tym rodziny zajmują się same. Nawet ja, szukając zaginionych przyjaciół, oglądałam zdjęcia setek ciał znalezionych we wrześniu 2014 w kostnicach województwa donieckiego i ługańskiego. I nic.
Skąd one wiedzą, że minęło 1000 dni? Liczą. Bo każdego dnia umierają z bólu. Nie ma ich dzieci, mężów, braci.
Można się modlić. O cud, w którzy wierzą bliscy - i o spokój.
I dla żywych, i dla umarłych.
У серпні 2014 року у селі Покровка під Іловайськом загинув наш земляк Тітенко Володимир Олегович.
ВідповістиВидалитиВолодимир Олегович народився 18 січня 1974 року у місті Кривому Розі. Старший сержант, стрілець-помічник гранатометника, боєць 40-го батальйон утериторіальної оборони «Кривбас».
Загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла на дорозі поміж с. Новокатеринівка та х. Горбатенко. Указом Президента України 270/2015 від 15 травня 2015 року «За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Для сім`ї Володимира це була неповторна втрата, яка болить і до сьогодні. Донька Володимира Ліана Тітенко написала про свого батька у соціальній мережі.
«18 січня 1974 впала з неба зірка - народився мій тато. У дитинстві, наскільки я знаю, він був активним хлопцем, але в той же час спокійним. У нас виявляється багато спільного з ним, я так на нього схожа. Коли я народилася, я ніби зв'язалася з татом. Він для мене сьогодні залишається найкращим. І не тільки батьком, а й - другом, братом, вчителем, наставником, помічником, захисником - йому можна приписати багато ролей і якостей. Чому він пішов на війну? Напевно, тому що не боявся. Він не з тих, хто «косить» або ще що. Я, як його дочка, і всі його рідні - все б зробили, щоб він залишився жити з нами, тут. Але він вирішив по-іншому і я як пишалася, так і продовжую пишатися цим його вчинком. Він просто найкращий. Про нього можна занадто багато говорити, писати, але хочу, щоб всі просто знали - він найкращий у світі. Я його дуже люблю і сумую...
До вищесказаного можу додати: у нього було дуже багато друзів, знайомих. Запитаєте чому? Тому що це був один з найсвітліших і добрих людей. Це в першу чергу друг, який ніколи не зрадить: перший запропонує допомогу, завжди вислухає і дасть пораду. Після спілкування з ним завжди на душі ставало тепліше, і здавалося, що в цьому житті все можливо. Він завжди знаходився в пошуку чогось нового, цікавого, який постійно самовдосконалювався, який просто любив життя!
Вже будучи в зоні АТО, він до останнього подиху вірив в Україну, в її народ, в її силу і міць. Він вірив у перемогу! Йому так хотілося повернутися з цією перемогою. Але доля розпорядилася інакше... Я пам'ятаю ці нескінченні години, доби, тижні, місяці пошуків. Ми не вірили в його загибель. Адже дуже важко усвідомлювати, що цього яскравого промінчика світла вже більше немає... І знаєте, він все ж живе і буде жити в наших серцях, думках, спогадах. Буде жити саме таким, завжди з посмішкою на обличчі, з світлом в очах, з твердою впевненістю в тому, що життя потрібно прожити гідно!», - написала донька героя Ліана.